Василь Скуратівський. "Дятлова кузня."
Над нами бентежно гуде бір.
- Тату, - зіпершись на старий сосновий стовбур, Олесь напружено дивиться вгору. - Тобі не лячно?
- Від чого, синку?
- Чуєш, як гніваються дерева? Чому це?..
- Весною завше так буває.
Ми йдемо далі; під ногами пружинить яглицева долівка. Ураз Олесь зупинився.
- Хто це?
- Де? - перепитую.
- Вистукує...
Принапружую слух, і крізь монотонне шумовиння дерев докочується чітке: стук-стук, стук-стук...
- Гм, - осміхаюся, - це так дятлик полуднує. Бачиш, ген-ген сосна. То там він собі кузню вподобав.
- Як це кузню? - не вгаває Олесь.
Ми украдьки підходимо ближче. Червоноголова птиця жваво викльовувала соснову шишку, прилаштовану у вузькій продзьобині стовбура. Згодом, як шишка вже спорожніла, дятел, оглянувшись довкола, фурнув геть, а ми тим часом підходимо ближче: під сосною начебто хтось упустив мішечка, і зібрані шишки розсипались долі. Олесь присів біля купки, перебираючи розчепірені пластівці шишок: вони нагадували насторожених їжачків.
- Тату, а хто це їх порозгублював?
- Ніхто, - кажу, - це дятлова робота. А ось і його кузня. Тутки він із шишок зернятка видзьобує...
- Цікаво як! - сплеснув долонями Олесь. - Я вперше бачу таке!
У роздовбаній дірочці межи двох розрослих стовбурів міцно трималася порожня шишечка - щойно тут кувадлив лісовий господар. Ми постояли обіч, обдивилися дятлове господарство й пішли собі. Лишень як дісталися галяви, до нас знову долинуло знайоме: стук-стук, стук-стук...
Ми вже знали - до лісової кузні щойно повернувся коваль.