Михайло Слабошпицький. "Золоті бджоли."
У нас новина - дідусь завів бджіл. Дві маленькі хатки стоять за нашою великою хатою у садку, і я вже зранку біжу до них. Хатки називаються вуликами. Продеру очі, зирк у вікно - сонячні промені так і стрибають по шибках. Зирк по хаті - а їх повна хата. Отак вистрибом літають. Наче ті бджоли. Тільки не гудуть. То на дзеркалі зблиснуть, то у відрі з водою, то на миснику серед посуду. Якби не бджоли - сидів би і дивився. Біжу до бджіл. Гульк - а на порозі півень.
- Кукуріку! - здоровкається. Треба б йому нотацію прочитати за те, що знову водив курей у шкоду. Але він довго огризатиметься. Показуватиме, начебто не розуміє. Потім з ним побалакаю. Тільки й кажу півневі:
- Ніколи мені - йду бджіл пасти.
Він сердиться і гулькотить, мовби повен рот води набрав.
- Ото треба було в шкоду не ходити, - таки кажу йому.
Він образився і подибуляв до криниці. Ліг, очі заплющив.
Треба кинути йому зерна. А то геть розсердиться. Кидаю зерна. Він згукує курей, а тут бджоли летять. Знову запізнився через цього півня! Бджоли полетіли пастися аж на гречку. Якби ж вони втрапили додому! Побіг би, пригнав би назад, але не знаю, де наші, а де чужі. Треба їх якось позначити. Сиджу біля вуликів. Дивлюся, як танцюють золоті бджоли на сонці. Дзвенять. Раді-радісінькі, що тепло, що немає дощу і що я сиджу біля них. Ці нікуди не дінуться. Вони вулик стережуть. Як би ті не заблукали - дорога до гречки далека. Може, собаку завести, хай пасе їх. По телевізору показували, як собаки овець пасуть. З бджолами собаці буде легше - їх вовки не крадуть. Скажу дідусеві про собаку. Вона й курей виганятиме зі шкоди. Сонце гріє, трава росте, я слухаю. Летять! Летять, наче літаки. Одна за одною. Ото, мабуть, напаслися! Сідають. Залазять у вулик. Щось кажуть тим, які вулик стерегли. Хваляться, яка добра гречка. Тепер ці спочивають, а ті летять. Біжу за ними і свищу, щоб не одбилася яка в дорозі. А назустріч дід.
- Куди це ти летиш?
- Бджоли пасти!
- Бджоли пасти? - дивується.
- Треба собаку завести, то не буде мені мороки. І курей глядітиме, і бджоли пастиме, - кажу йому, - бо скільки можна без собаки жити?
- Буде тобі собака, - обіцяє. А бджоли вже полетіли - і не видно, й не чутно їх. А мені знову потерпай, чи втраплять додому.
Ідемо з дідом до вуликів. Він щось там порається.
- Смачний для тебе мед буде, - каже дід. - Такої гречки давно вже не родило.
Бджоли діда не бояться. Сідають на білу бороду - прямо в рот заглядають, що він скаже. А мене ще бояться. Бо не звикли. Нічого, звикнуть. Шкода, що в мене борода не росте. Вони думали б, що я дід. І теж сідали б на бороду. О, знов летять!
Вже напаслися. І не заблукали. От розумні! Як собаки розумні! Дід правильно їх вибрав. Прямо над хатою - сонце. І вони вилітають начеб прямо з того сонця. Летять до вуликів. До у нас. Гудуть, блищать проти сонця. - Золоті в нас бджоли, - кажу дідові.
- А золоті ж, - погоджується. - Золоті...